Автобіографія з гумором!

Нещодавно в університеті дали завдання написати свою автобіографію. Недовго думаючи, я вирішила написати її у гумористичному вигляді(от як Остап Вишня колись). Група сміялась пів пари. Отож, читайте, що з цього вийшло....

. 

13 березня 1990 року, у мальовничому і славнозвісному селі, назва якому Пляшева, з’явився в дворі Ліскових лелека. У своєму дзьобі він приніс невеличкий згорток і поклав його на порозі будинку.  На дивні звуки вийшли чоловік з дружиною – Сергій та Олена. Розгорнувши подарунок, вони побачили мале дитя, яке дивилося на них здивованими очима. Це була я. Отож я стала їхньою дочкою. Охрестили мене Валентиною, дали прізвище Ліскова і по моєму татусеві я стала ще й Сергіївною. Мої батьки – хороші, освідчені люди, які працюють у нашому музеї,який носить звання Національного заповідника «Поле Берестецької битви»

Треба сказати, що моє дитинство пройшло досить цікаво та бурхливо,  мене вважали такою собі дівчинкою- Мауглі. Бо цікавіше мені було спілкуватись з тваринками,аніж з людьми, а більшу частину часу я проводила на берегах нашої річки або десь у лісі. Коли мені виповнилось 6 років, мені кожного дня довелось ходити до одного будиночку, де було також багато дітей. Це була школа. І почалася для мене мука-наука. Правда, лише спочатку, потім наука стала цікавою. Та це було недовго, бо на 17 році мого юного життя, довелось покинути вже рідні стіни і своїх наставників. На нашому випускному балі мені вручили різні листи-подяки за досягнення у спорті, малювання різних закарлючок на конкурсах дитячої творчості, ну і, звичайно, за досконале володіння нашою рідною українською мовою.  

Попереду чекав новий шлях з іншими життєвими випробуваннями. Мої батьки назвали це здобуттям вищої освіти. І от я у гарному місті, яке називається Рівне (цікава назва, до речі), і навчаюсь в університеті. Оскільки я, скажімо так, людина трохи творча, (мене завжди цікавила культура нашого щирого українського народу та інших незвіданих ще світів) то я обрала для себе спеціальність «Культурологія».  І як виявилося, здобуті мною знання в цій галузі, я зможу використати не лише для себе, а й розповісти багато чого цікавого пізніше іншим дітям. Отож я щаслива. Здавалося б. Та життя у місті виявилось не таким то простим та легким, як вдома, під затишним батьківським крилом.

Виявляється, є ще таке поняття як гроші, за які можна купити все. Хіба крім, дружби, кохання та оцінок  в університеті. Проте, все інше можна. Так от, на таку собі спонсорську допомогу моїх батьків, яка складає близько 150-ти українських гривеників в тиждень, мені заманулося накупувати всього, що душа бажає.

Наприклад:

- нове плаття, ну до нього й взуття відповідне;

- щось смачненьке , бо ж пан-мозок виснажується багато думати і потребує якоїсь поживи для себе. І це, як мінімум, тричі на день!

- ще інколи хочеться, щось цікаве почитати, тому потрібно йти до книжкового магазину й придбати щось таке оригінальне, або ж просто життєве;

- буває й таке, як то кажуть: «душа бажає свята». Треба задовольнити і її бажання - відвіданням театру, якоїсь цікавої місцини або ж просто посидіти в якомусь затишному кафе, у колі хороших друзів.

- а буває, йдеш повз магазин, а у вітрині величезна кількість різних дрібничок для дівчат. Ну і як тут пройти  просто так?

Одним словом, всі ці забаганочки вимагають гривеників, а їх на все не вистачає. Тому доводиться все розумно розподіляти.  У відсотках, якщо по-науковому. А це виявилося дуже складно. Наприклад,  на перший пункт довелося б затратити все 100%, а то й ще стільки ж. А якщо ж без нього, то приблизна картина виглядає так.  На щось смачненьке йде приблизно 20% від загальної суми, на книжку 33%, для душевних забаганок близько 53%...О, це вже навіть перебір. На останнє навіть не вистачає. Отож, спершу мені не дуже давалось це нелегке завдання економії, та зараз справляюсь, адже не кожного ж тижня всього отак хочеться.  Таке життя.
            Треба все обдумувати, все розплановувати. Як то кажуть, будувати плани на майбутнє. Хм…майбутнє.

Отож, з Божою допомогою я закінчу університет, далі ж потрібно йти, мабуть, діток навчати тому, що сама вже знаю (а я вже таки трохи знаю), та й гривеники треба заробляти. Не буду ж у батьків завжди спонсорську допомогу отримувати, а душа завжди чогось бажає. Отож, влаштуюсь я на роботу, зніму у якомусь височенному будинку квартиру(зараз так «модно»), хоча це коштує трохи  багатенько грошенят. А може…Та нащо мені це місто! З його вихлопними газами, забрудненим повітрям, шумом і крикливими зграями ворон. Я краще собі десь біля міста, у якомусь затишному, гарному селі побудую хатинку і там житиму. І діткам моїм краще буде. Хм… а де ж ті дітки візьмуться? Так то ж спершу заміж вийду за якось гарного, справжнього козака, а потім з ним і хатинку збудуємо, і діточок наживемо, і десь собі прилаштуємось.  Ех, добре. Та це програма мінімум, як то кажуть.

А ще ж можна розпланувати по-максимуму. Отож, все вище сказане, звісно враховується.  Але в моїй світлій голові ще зародилось дуже багато планів.  До прикладу:  об’їздити всю нашу неньку Україну, потім подивитись, як живуть люди в інших країнах, які у них традиції, культура. Бо ж послухати, то одне, а перевірити все самому, то зовсім інше.  А ще, оскільки моя мала Батьківщина в такому мальовничому, цікавому історичному місці, то мені б хотілося, щоб там побувало більше людей, адже свою історію треба знати та вивчати. Та й щоб люди з-за кордону подивувались нашому колориту та поцікавились українською історією. От я собі й задумала  побудувати маленьку хатинку з усіма «прибамбасами» для таких людей, створити належні умови для проживання під відкритим небом і, звісно, забезпечити повну поінформованість  про місце, де вони перебувають. Одним словом,  все позначається одним поняттям -  «Зелений туризм».  Звучить гордо!

Така от в мене вийшла програма  максимум.

Взагалі, життя воно таке складне, з усіма своїми викрутасами. Але є у ньому й багато своїх хороших, позитивних моментів. Просто завжди потрібно бути оптимістом, адже як казала одна відома особистість(на жаль, не пам’ятаю хто)  - «Світом керують оптимісти – песимісти глядачі». Тож для щастя багато не потрібно. Десь, чула, що англійські вчені навіть винайшли формулу, якою позначають щастя. Думаю, це просто якась маячня.

Насправді ж «формула» щастя закладена у кожного з нас в голові. А складається вона, як на мене, з таких от простих правил:

·         Завжди потрібно бути вдячним!

·         Усміхайтеся! Ви бачили коли-небуть, щоб щаслива людина не посміхалася?

·         Не порівнюйте себе з іншими і не переймайтеся тим, що про вас подумають!

·         Знаходьте позитив і вірте в краще!

·         Більше спілкуйтеся!

·         Проявляйте доброту!

·         Піклуйтеся про своє тіло і душу!

·         Робіть те, що вам справді подобається!

·         Дозволяйте собі побути інколи дитиною!

·         Насолоджуйтесь тим, що маєте і що отримуєте!

·         Вмійте прощати!

·         Обирайте на життєвому шляху реальні цілі!

·         Живіть сьогоднішним днем, радійте кожній хвилині вашого життя, бо кожен день це подарунок!

Такі от прості правила. О, я й не помітила, що їх тринадцять – кажуть, погане число. Дурниці – щасливе, я народилася тринадцятого! А ще варто мати якісь свої цінності та ідеали. Для мене найвищими цінностями завжди були доброзичливість,  свобода, любов, сім’я  і саме життя.  Є й інші. Та для кожного вони свої. Мої батьки з дитинства прививали мені ці поняття, тому вони для мене є найбільшим ідеалом. Кажуть ідеалом може бути наставник країни, якийсь діяч, письменник..Наставник країни? Щось мої мізки тут не те подумали.  Для мене ніколи жоден наставник моєї країни не став іделом. Скоріше, антиідеал. Письменник…Так, є в мене. Скоріше поетеса – Ліна Костенко.
            Говорити-балакати про це все можна довго, та я думаю мені вже час закінчувати мою автобіографію. Такий от, дещо з гумором, огляд мого життя за двадцять років і трошки погляд в майбутнє.